Ми пам`ятаємо

День визволення Троянки - 16 березня

1 серпня 1941 р. на вулицях мирного землеробського села з'явились ворожі війська. Троянка була окупована німцями. Населення загнали в будинки, ніхто не мав права вийти на вулицю – "цивілізовані арійці" лазили по курниках, доїли корів, розбивали вулики. Коли передові німецькі частини пішли далі, селяни як могли допомагали своїм. Не зважаючи на погрози розстрілу, вони давали притулок радянським воїнам і командирам, які попали в оточення. Протягом кількох днів в селі під носом у ворога було переодягнено більше 180 чоловік з числа воїнів-оточенців 6 і 12 армій, які пізніше пішли наздоганяти відступаючі частини Червоної армії або стали партизанами. На території села Троянки ворог втратив вбитими 79 чоловік. Тим часом лише в ніч на 5 серпня на сільському кладовищі гітлерівці розстріляли 73 командири і комісари Червоної армії, які потрапили в полон.

Настали чорні дні окупації. Була створена нова адміністрація, з допомогою якої вороги грабували місцеве населення і заставляли його працювати на німецький вермахт. Першим старостою села був учитель Суховій Іван Євдокимович, його змінив Усатюк Семен Іванович, старшим поліцаєм став Куценко Дмитро, поліцаями – Рекечинський Ілько, Бак Афанасій, Паламаренко Михайло, Красовський Іван та Наконечний Григорій. На базі колгоспів німці створили так звані громадські господарства по обробітку землі. Їхніми головами були Шаповал Семен Юхимович, Головатюк Мирон Іванович, Купліванчук Григорій та Алексюк Іван. Весною 1942 року в село прибув сільськогосподарський комендант Мартін Кагль, який став повновладним хазяїном села.

В червні 42-го почався масовий збір молоді і оточенців для відправки в Німеччину. Молодь намагалася уникнути поїздки до Німеччини. 26 юнаків та дівчат рятувалися в Межиріцький агрошколі, звідки німці не брали до Німеччини, частина виїхала на роботи під місто Миколаїв. І все ж німцям та їх прислужникам вдалось відправити на роботи до рейху 40 юнаків і дівчат, з яких двоє (Наконечна Ольга і Рекеченський Іван) не повернулись на Батьківщину – загинули на шахтах Рура.

22 березня 1943 р. в будинку Шкуровської Явдохи, яка переховувала радянського командира, було зроблено спробу замаху на життя коменданта. Але хвора рука пораненого не змогла привести в дію гранату, в результаті чого вона не зірвалась і присутній в хаті комендант з поліцаями залишився в живих. Натомість після цього 28 березня було розстріляно 13 оточенців, що тимчасово залишались у Троянці, та господарка хати Я. Шкуровська. На острах іншим її будинок німці спалили. Безвинними жертвами тоді також стали інваліди від народження Підлубний Петро Васильович і Бойко Володимир Григорович.

16 березня 1944 р. під ударами Червоної Армії ворог залишив село. Жителі радо вітали воїнів-визволителів. Доросле населення-чоловіки і юнаки, яким дозволяв вік, пішли громити ворога, а жінки із стариками приступили до відбудови зруйнованого господарства. Після німецької окупації в селі залишилось всього 11 коней і 43 корови. Не було насіння, не було тягла, але це не злякало колгоспників. З початком весни всі як один вони вийшли в поле. Із власних збережень, прихованих від ворога, колгоспники давали зерно на насіння, навчили ходити в ярмах корів, сильніші вручну проводили посівну. Активно трудилися в цей час Чорній Григір, Шкуровський Дмитро, Шевчук Іван, Бажанюк Тимохтей, Семен Бак, Горецька Ганна, Завальнюк Ганна, Яворська Катерина, Лівітська Ольга, Деменчук Ю., Масна Таїса, а це переважно люди вже не молоді.

По закінченню війни в село повернулись чоловіки і з армійським запалом приступили до відродження сільського господарства. Колгоспний прибуток з року в рік збільшувався і в 1948 році було досягнуто довоєнного рівня, хоч в 1947-му довелося пережити велику засуху та голод. У вересні 1950 року всі троянські колгоспи були об'єднані в один. Він отримав ім’я Мічуріна, а головою став Бугаєнко Павло Якович.